Війна триває. Ветерани повертаються додому не лише в міста, а й у села, закрема в гірські громади. Що робити там, де нема ринків, індустрій та швидких рішень? Гірські території мають інші ритми, обмеження і потребують інших моделей.
Один з інструментів повернення до структури, відповідальності та взаємодії — пасіка. Це не просто власна справа і не ще одна модна ніша. У Карпатах бджільництво працює лише тоді, коли воно вписане в ландшафт і спільноту. Мова про економічно стійкі локальні системи, де ветеран не залишається наодинці.
Карпатська бджола — не бренд і не романтика. Це жива основа екосистеми, яка зникає разом з вирубками, ізоляцією пасік і розривом між поколіннями. Підтримка ветеранів і збереження карпатської бджоли перетинаються не випадково: обидва процеси потребують часу, середовища, довіри та спільної відповідальності.
На території Закарпатської області, особливо в гірських районах, існували численні пасіки при лісництвах. Центри репродукції займалися наукою, а щорічний збір меду був побічним напрямом діяльності. Вони існують і зараз, поруч з приватними пасіками, а мед, зібраний карпатською бджолою, має високу ринкову цінність.
Ці господарства накопичили матеріальну інфраструктуру та професійний досвід, є носії знань — пасічники. Проте з різних причин цей потенціал знижується. Для лісників це не пріоритет, немає чіткої моделі управління лісовими пасіками, знання передаються неформально і ризикують з часом зникнути.
Тим часом з'являється завдання соціальної та економічної адаптації ветеранів війни, які повертаються в села без зрозумілих професійних перспектив.